Ми живемо в незалежній Україні, але ми, як і раніше, в неоплатному боргу перед людьми, котрі стали жертвою сталінських репресій. Таких людей особливо багато в Україні, тому що режим завжди боявся національно – визвольного руху українського народу і завжди прагнув попередити назріваючу небезпеку репресіями. Чверть століття, впродовж яких Україна перебувала в епіцентрі політичних репресій тоталітарного режиму виявилися найбільш жахливими роками у більш ніж тисячолітній історії українського народу. На жаль, жертви голодомору не завжди належним чином вшановані. Покоління XXI ст. мають чітко усвідомлювати масштаби втрат, що поніс народ України, адже саме йому доведеться робити висновки на майбутнє. І тому, сьогодні ми маємо докласти всіх зусиль, щоб у майбутньому житті українського народу це ніколи не повторилося. Ми просто зобов'язані назавжди увічнити у своїй пам'яті тих, хто став безневинною жертвою голодомору. Ми повинні донести до світу, що штучні голодомори радянської епохи були нашим українським Голокостом.

 Ти скажеш, не було голодомору?

 І не було голодного села?

 А бачив ти в селі пусту комору,

 З якої зерно вимили до тла?

Як навіть варево вимили із печі

І забирали прямо із горшків,

 Окрайці виривали з рук малечі,

 Із торбинок нужденних стариків?

Ти скажеш, не було голодомору?

 Чого ж тоді, як був і урожай,

Усе всуціль викачували з двору,

Греби, нічого людям не лишай!

 Хто ж села, вимерлі на Україні,

Російським людом поспіль заселяв?

Хто? На чийому це лежить сумлінні?

Імперський молох світ нам затуляв!

Я бачив сам у ту зловісну пору

І пухлих, і померлих на шляхах.

І досі ще стоять мені в очах...

А кажеш - не було голодомору?